Skrepkozavr
душа моя оттенка тающего снега
Німа велич. Сяючі дзеркальними вікнами хмарочоси тягнулися далеко за хмари, згаслі величезні табло висіли над широчезними навесними трасами, червоними фарбами на тлі чорного міста вигравав схід.

Грім відірвав спітнілі долоні від холодного хромованого скла і востанне подивився на спляче десь внизу, в ранковому світлі, місто. "Нічого, начеб-то, і не змінилось",- сказав він і рушив собі пустими коридорами. Відлуння його кроків - наче незнищенна тінь самотності, яка з кожною миттю переростала у всеохоплюючий жах кожної клітини розума - невпинно слідував за ним. Йому, навіть, нема куди йти, хіба що кілька коридорів, перерваних майже одразу іржавими перешкодами дверей. Єдині двері, які проіржавіли настільки, щоб їх можна було зламати, вели у морг. "весела перспектива,- часом ворушилось у Громових думках,- сусідство зітлілих кісток і напівзаморожених трупів". Та Грім не жалівся, адже зовсім нещодавно він був одним із них... і, мабуть, і залишився б, якби не тріснув купол камери і не впустив у креогенну труну тепле, затхле повітря закупореної ще у минуле століття кімнати...

"Розумні" обслуговуючі машини викидали сюди камери з мертвим "начинням", або нефункціонуючими приладами, тобто такі, які не могли вже стати зоряним човном. Так, саме так - зоряним човном. А люди - щури, які тікають з тонучого корабля... Але були і такі, які не бажали летіти, або ж поверталися... Взагалі-то це їх власна справа, але влада вирішила, і не без підстав, що це зменшує і так не великі шанси людства на виживання...та що вони можуть вдіяти? Мріяти?! А сучасність така: величезне перенаселення; планета, яка вмирає; программа заселення інших світів, в результаті якої половина людства загине, заблукавш8и у відкритому космосі,... ні, не половина, більше! Треба врахувати й таких, які не відлетять взагалі...таких як Грім.

Грім з неохотою розлучався із забуттям, липким, теплим, без образів, адже його "тепер" - інше: самотність і мертва планета - всепоглинаючий жах... "Так,- Грім важко зітхнув,- Земля вмерала". І щось було у цих словах таке, що видирало його душу з грудей разом із шматком кривавого м'яса, який споконвік називали серцем. Та це - лише шмат згасаючої плоті, а душа - відруння в бетонних коридорах.

Щось голосно вдарилось у скло, ще і ще... "Дощь",- подумав Грім і здригнувся. Перед його очима майнув водяний потік, насичений усіма барвами веселки: жовтий, блакитний, червоний... Так, червоний: асфальт піниться, розлітається на друзки під страшними ударами важких крапель; гнуться, риплять іржаві дахи; летить скло у вікнах хмарочосів; одна по одній, наче доміно, рушаться бетонні будівлі..."І це лише вода! Перший дощь - ознака відродження...але коли?!" Та руйнування були лише у Громовій уяві. Важкі дощові краплини лише змивали сторічний пил, відроджували надію. Та для кого? Точно не для людини. Мертва планета була для Грома нічним страхіттям, яке закінчиться разом із його життям. Відчай, не холод, душив його, змушував руки тремтіти, коли Грім розбирав вцілілі камери, намагаючись зібрати одну - діючу. Та де там...

Сходило сонце. Крізь прозору завісу сліпого дощу вигравала яскравими барвами веселка, золоті пшеничні промені сонячним павутинням зковували місто.
...Грім бився, як метелик об жагуче скло електричної лампи. Так, скло башти - прозора сталь. А що за ним? Німа тиша? Велич? Та жодної краплини життя!.. Єдина надія - креогенна камера. Марна надія...

...Зірки, осяйний хоровод зірок...метеори, планети, світи неслися зі швидкістю думки. Грім спав, спав як і мільйони інших. Білими вогниками блимали прилади, а серед них один - "запобіжник". "Запобіжник": скло, двері, тіні -сама думка: повернення нема! В інших напрямках, наче електро-магнитні хвилі від маяка, летіли інші, і їм теж снилися сни, інші сни, але таж сама - вічна думка, вічна кара...

@темы: архив, проза